Новомажарівська сільська рада

Зачепилівського району, Харківської області

Телефон: (05761) 5-51-90

Історія села

Село Пекельне знаходиться на правому березі річки Оріль біля автомагістралі Харків – Сімферополь , за 25 км  від районного центру  Зачепилівка  та за 5км  від сільської ради с. Нове Мажарове.

   Археологічна наука стверджує, що стародавній предок людини з`явився в наших краях 30-50 тис. років тому.  З археологічних розкопок та письмових джерел Київської Русі відомо, що на півдні України в VIII-VII ст. до н.е. жили кімерійці, в II ст. до н.е. – iV ст. н.е. – сармати, потім – гуни, авари, алани, готи, печеніги, половці, торки.

   На правому березі річки Орелі ( в літописах Єрель) закінчувалися південно-східні володіння Київської Русі. Лівий берег був уже половецький. Там мирно випасалися табуни коней, а київськоруська окраїна була безлюдна, бо сусід часто проявляв агресію. Коли монголо-татари знищили половецькі орди і захопили їхні території, то , перебираючись через Орель, здійснювали походи прямо на Московію, змітаючи все на своєму шляху. Мета: пограбування та набір невільників. В 1237 році вони спустошили землі так, що на півдні життя завмерло, а придніпровські степи почали називатися Диким Полем. В XIV – XV ст. розорені полчищами Батия західні руські землі були захоплені польськими і литовськими феодалами, які жорстоко пригнічували місцеве населення. Селяни втікали в Дике Поле. Так із втікачів на берегах Орелі виникають поселення.

   За Прутським миром 1711р. володіння Росії на півдні обмежувалися річкою Ореллю. Для оборони південних кордонів Російської держави від нападів кримських татар в 1731р. починається створення  Української лінії укріплення, яка брала початок від Дніпра, проходила по р.Орелі і так далі до Сіверського Дінця. Обслуговували її ландміліцькі (в перекладі «військо країни») полки – російське військо, створене в 1713р. для оборони державних кордонів. З цих полків формувалися гарнізони (залоги) Української лінії. Військо складалося із набраних на службу селян Курської та Воронезької губерній.

   Так на правобережному Приоріллі з`явилися російські військові поселення, солдати яких поєднували службу з веденням сільського господарства. Гарнізон розміщали там, де був важливий стратегічний пункт, тобто в тих місцях, де з`являвся ворог.  Ішли татари від Перекопу сумнозвісним Муравським  шляхом аж до Стешиного Броду на Орелі (зараз село Чорноглазівка Павлоградського району Дніпропетровської області), а потім повертали в наші місця і знайомими дорогами добиралися до річки, яку переходили в одних і тих же пунктах : в районі нинішніх сіл Ст.Пекельне та Ст.Мажарове.

   Ось саме тут і несли службу російські солдати. Звичайно, жменя вояків не могла зупинити велике військо, тоді доводилося вдаватися до несподіванок та хитрощів. Напевне, в цей час і виникла назва оборонного пункту Пекельний, яка дійшла до нас в легенді.

«Вздовж орільських берегів щільною стіною стояли очерета та рогіз. Була осінь. Коли наблизились татари, охоронці покликали на допомогу  страшну стихію – вогонь. Ще й вітер повернувся в потрібному напрямку й поніс на ворога смерть. Передні не могли зупинитися, а задні напирали – створилося справжнє пекло».

А  може це татари під час походу попалили поселення, і виникла така назва. Відомо, що в 1737р. кримська орда, прямуючи на Соколку і Кобеляки, розграбувала тут все і спалила.                                                                                                                                      

   І хоча життя було наповнене смертельною небезпекою від татарських нападів і морових пошестей (чуми) , гарнізон відроджувався і продовжував існувати. Населення збільшувалося за рахунок «государевых казаков», які прибували на Лінію укріплення, та втікачів від панської сваволі в основному з Полтавщини. Приваблювали їх озера, багаті рибою і водоплавною птицею, густі ліси в поймі Орелі (переважно дуб, берест, липа, кислиці, груші, осина  і т.д. Ще в 20-х роках ХХст. місцеві жителі на околиці села корчували на дрова дубові пеньки метрової товщини). В степових балках водилося чимало звіру і птиці. А багаті на різнотрав`я родючі степи були прекрасними пасовищами для коней, овець, великої рогатої  худоби.

   Тут змішувалася жвава російська мова із мелодійною українською – і виник діалект, в якому російські слова вимовлялися на український лад. Була на території гарнізону і церква з дуже  глибоким (8-10 метрів) та довгим підземеллям.

   Коли за особливі заслуги нагороджували старшин Полтавського козачого полку вільними приорільськими землями, то Пекельне дісталося Павлу Васильовичу Кочубею (1736/1737р. – 1786р.), який мав звання бунчукового товариша, а з 1762р. входив до складу Генерального військового суду. Так поселення потрапило до панських рук. В «Описі хуторів і слобод, що знаходяться за Українською лінією», який було створено в 1760р., зазначено, що в 1758р. на землях Павла Кочубея почала існувати  слобода Пекельна.

   Селяни займалися своєю справою. Кожен обробляв стільки землі, скільки міг, а поміщику платили за домовленістю. Ведучи боротьбу проти численних нападів, козаки освоювали степову  місцевість, поклавши початок землеробству та скотарству.

   Перед російсько-турецькою війною слобода Пекельна перейшла у власність від Павла Кочубея до Фонштофеля. Значно пізніше Фонштофель передасть її Денделю.

   Кількісно населення збільшується під час підготовки до війни 1768р. козаками  та простим людом за рахунок виселених запорізьких сіл та зимівників.

   З початком російсько- турецької війни напади татарських орд відновилися. Так орда кримського хана Гірея, прорвавшись у 1768р. на Лівобережжя, зруйнувала і спалила козацькі слободи і хутори понад річкою Ореллю. Останній значний напад був 1 вересня 1769р. Тільки в слободах Мажаровій і Пекельній взяли в полон 32 чоловіки, захопили 1702 коней, 15191 вівцю, 1232 голови великої рогатої худоби.  А в сусідній із Пекельним слободі Перещепине, яка числилася в Орільській паланці Нової Січі, взято в полон 16 душ, спалено дворів 25, взято великої рогатої худоби 1030, овець 5050, коней 20 ( «1 сентября 1769г. неприятель посилениям Козырщине, Перещепино и Лычково учинил нападение «выжег  и разорил»).

   Поступово слобода знову почала заселятися. Цьому сприяло також розташування її на тракті, що пролягав від Полтавщини на Новоселицю (Новомосковськ). До того ж в 1771р. сюди було відряджено багато козаків. Під час російсько- турецької війни 1768 – 1774р.р. Українська лінія втратила своє стратегічне значення, але «государевы Пекельнинские казаки»  продовжували нести службу, так як були включені до Української дивізії. Тільки після успішного завершення цієї війни Пекельне почало відбудовуватися і зростати.

   Вважається , що з 1775р. слобода стала селом. Поширеними в селі були  прізвища козаків Делія, Коробка, Чернуський, Пушкаревський та селян Чернеченко, Гриценко, Лисенко, Кибкало.

   Осінь 1781р. була для Пекельного особливою: через село проїжджала імператриця Катерина II,  повертаючись із півдня і прямуючи через Костянтиноград до Харкова вручати герб. За легендою, під горою, в багнистому місці, її карета перекинулася. Збіглися селяни на поміч.  Царицю визволили швидко, а із кіньми та каретою довелося поморочитися. Терплячи незручності, ясновельможна промовила, що потрапила в справжнє пекло. До речі, царська карета з`являлася на цьому тракті не вперше. В 1776р. Катерина II їхала на заснування міста в честь свого царського імені – Єкатеринослава.

   В 1783р. на Україні введене кріпацтво. Дійшло воно і до Пекельного. На початку XIX ст. «деревня Пекельная» стала власністю поміщика Кіндрата Бродського.  Йому на нинішній Зачепилівщині  належало 12 тис. десятин землі. Селяни стали «крепостными помещика Кондратия Бродского». Потім він передав свої права синам Олександру, Єгору та Кіндрату. З Бродськими сюди переселяються селяни з Полтавщини.

Дані 1859 року

Населений пункт

Кількість дворів

Кількість мешканців

чоловіки

жінки

Пекельне

12

69

88

   Вигідне географічне положення на річці Орель (тут була паромна переправа, яка проіснувала з 1861р. по 1932р.), дороги в Крим, родючі землі – все це сприяло розвитку землеробства, скотарства, торгівлі та зростанню населення. Село було тісно пов`язане із  Перещепиним, що на лівому березі Орелі. Тут щороку збиралося чотири багатолюдні ярмарки: серед пісний 17 березня , троїцький 19 травня , успенський 10 серпня , миколаївський 3 грудня. Селяни продавали хліб, худобу, інші продукти сільського господарства. Приїжджі купці пропонували полотно, сукно, шовк, галантерейні товари.

   Після відміни кріпосного права особиста залежність селян від поміщиків була ліквідована ( ні купити , ні продати , ні поміняти поміщик уже не міг), а економічна зберігалася ще довго. Маніфест 1861р. давав право викупляти землю у землевласників , що й почали робити заможні козаки. Так у 1880р. при Пекельному виникає хутір. Першими поселенцями його були Пушкаревський, Чернуський, Балковий.

    Реформи 1861 – 1874р.р. дали селянам землю. Але бідніша частина селян, не маючи тягла й сільськогосподарського реманенту, змушена була здавати свої наділи в аренду заможним селянам. Таким чином в Перещепиному розбагатів Миколайченко. Частина селян із Пекельного теж здала йому землю. Так само орендував селянську землю і Скоропадський. В селі їх називали поміщиками. В гарячу пору селяни, щоб заробити, наймалися до цих поміщиків та до панської економії, яка належала М.Родзянці (село Артемівка). Розраховувалися з селянами по совісті. Миколайченко,  крім плати, влаштовував гучні обжинки, Скоропадський на Новий рік кожному, хто в нього працював, видавав подарунок. А у Родзянки і платили більш – менш добре, і розраховувалися вчасно, і вихідні дні були.

   1885р. для Пекельного був дуже сумний. Чи то неврожай та голод, чи морова пошесть накрили село чорним крилом. У метричній книзі Миколаївської церкви с. Мажарове в цей рік зафіксована масова смертність серед козаків «деревни Пекельная». Та це саме було і в Безводній (Бердянці), Крутоярівці (Ульянівці), Мажаровому.

   В кінці XIX ст. по селах зводять вітряки та відкривають лавки. В Пекельному вітряк був у Реви Івана Васильовича та Балі Порфирія Васильовича, а лавка – у Губки  Захара Аністратовича та Балі Семена Васильовича.

   Так званий поміщик Скоропадський у селі не жив, але для селян поставив невеличку дерев`яну церкву, яку спалили в 1919р. За переказами, поміщик із прогресивними поглядами на ім`я Володимир із Дудівки збудував у 1896р. із червоної цегли школу, яка і за радянських часів носила його ім`я.

   Навіть частина Пекельного почала називатися Володимирівкою (нині Нове Пекельне)

   Під час революційних подій 1905р. в Костянтиноградському повіті розгорнувся селянський рух, але в Пекельному ніяких подій не відбувалося, бо тут жили селяни тільки бідні та із середнім достатком. В буремні 1917 -1918 роки в селі теж було спокійно. В грудні 1918р. його захопили петлюрівці, а в січні 1919р. частини Другої Української радянської дивізії вигнали їх із села. В кінці липня 1919р. в село вступили денікінці, яких витіснили в грудні 1919р. червоноармійці 14-ї кавалерійської дивізії Першої конної армії. Вони затрималися тут надовго (солдати допомагали селянам господарювати), бо навколо діяли різні угрупування : Махна, Марусі, Брова, Левченка, Щуся та ін. Особливо досаждала банда Матвієнківців, сформована в с. Перещепине на початку 1920р. бувшими фельдфебелем царської армії Федором Матвієнком, який , спираючись на куркулів, що були незадоволені продрозкладкою, підняв повстання проти нової влади і організував банду до 300 чоловік. Матвієнківці не давали спокою селянам. Найбільше страждали ті, що жили на окраїні : оббирали їх до нитки.

   В 1920 році настав довгожданий мир і спокій. Селяни одержали землю й почали господарювати при новій владі. Попереду їх чекали нові звершення та випробування.

 

Зібрала матеріали Наталія Петренко

2017р.